Передмова | Демократичний діалог: посібник для практиків

Академічні дослідження та статистика говорять нам, що кількість конфліктів, а також кількість жертв воєн та інших форм насильства суттєво зменшилася після закінчення холодної війни. Це не може не тішити. Також не може не тішити, що цей надзвичайний прогрес значною мірою зумовлений вдосконаленням діяльності тих чи інших миротворців, і що, зокрема, Організація Об’єднаних Націй наразі більш охоче включається в дії із запобігання або припинення конфліктів. Крім того, Організація Об’єднаних Націй, регіональні організації та неурядові органи краще співпрацюють між собою, і досвід, набутий ними всіма на місцях, їм дуже допомагає. Як результат, немає сумніву, що міжнародне співтовариство тепер краще підготовлене, щоб допомогти сторонам різноманітних спорів, досягти консенсусу та врегулювати розбіжності шляхом діалогу та компромісу.

Співробітники ООН та інші особи, які беруть участь у цій діяльності, мають усі підстави бути задоволеними таким визнанням їхньої роботи, але, очевидно, жодних причин для самозаспокоєння немає: ми все ще живемо у складному та бурхливому світі, де конфлікти продовжують вирувати у занадто великій кількості місць. У багатьох із цих конфліктів маємо справу із занедбаністю (наприклад, Сомалі), або опором усім спробам допомогти їх вирішити (Палестина/Ізраїль, Кашмір). Інші конфлікти знову стали нас непокоїти після того, як вважалося, що вони були належним чином врегульовані або перебували на шляху до задовільного вирішення: Гаїті, Східний Тимор, Афганістан, Ліван...

Сьогодні є загальновизнаним, що сталий мир — це той, який надає людям можливості та допомагає їм здобувати навички й створювати інституції для мирного управління своїми різними, а часом і суперечливими, інтересами. Діалог є загальновизнаним найкращим інструментом для з’ясування та, можна сподіватися, врегулювання розбіжностей — об’єктивних чи суб’єктивних — що спричинили конфлікт. Незалежно від його визначення, діалог — це демократичний метод, спрямований на вирішення проблем шляхом взаєморозуміння та поступок, а не шляхом одностороннього нав’язування поглядів та інтересів однієї сторони. Зі свого боку, демократія як система управління є основою для організованого та постійного діалогу.

Автори цього Посібника з демократичного діалогу взяли на себе складне, але необхідне завдання зібрати широкі знання, накопичені в галузі вирішення конфліктів, і перетворити їх на чіткі концепції та практичні можливості для фасилітаторів діалогу. За підтримки та з використанням досвіду трьох міжнародних організацій (International IDEA, Програми розвитку ООН (ПРООН) та Організації американських держав (OAS)) та одного агентства зі співпраці заради розвитку (Канадське агентство міжнародного розвитку (CIDA), цей Посібник пропонує корисні напрацювання сучасних концептуальних підходів до діалогу та надає практикам конкретні набори можливостей розробки, започаткування, скликання, проведення, відстеження та оцінки процесу діалогу. Різноманітні запропоновані варіанти випливають із практики, а тематичні дослідження, представлені в Додатку 1 ілюструють, як ці варіанти можуть застосовуватися в реальному житті.

Діалог ведеться у багатьох середовищах, на різних рівнях та стосовно незліченної кількості тем. Питання можуть варіюватися від міжнародної чи національної безпеки до прав людини, від зміни клімату до ВІЛ/СНІДу, від економічного розвитку до управління водними ресурсами. Серед суб’єктів та зацікавлених сторін — уряди, політичні партії, традиційні лідери та прості громадяни.

Ті, хто набув певного досвіду у сприянні процесам діалогу, добре усвідомлюють важливість знань на місцевому рівні. Уроки, засвоєні в одній країні, ніколи не можна легко передати іншій. Це пояснюється тим, що діалог надзвичайною мірою є процесом конкретних людей, дуже чутливим до потреб та пріоритетів, визначених місцевими реаліями, до нюансів мови та тонкощів колективної пам’яті. Діалог завжди стосується потреб та пріоритетів реальних людей у реальних ситуаціях.

У військових колах кажуть, що «найкращий план бою розсипається після першого пострілу». Це цінний урок, який слід пам’ятати при вирішенні конфліктних ситуацій. Найкращий план переговорів, ретельно побудований на найкращій доступній інформації, все одно повинен пройти перевірку реаліями на місцях. Коли я починав свої спроби виступити посередником у припиненні громадянської війни в Лівані, мене послали туди з резолюцією Ліги арабських країн, що передбачала розгортання групи військових спостерігачів за дотриманням режиму припинення вогню, якого сторони ліванського протистояння пообіцяли дотримуватися. Незабаром після того, як я дістався Бейруту, мені стало зрозуміло, що група з 300 спостерігачів тут не допоможе. Навпаки, це може серйозно ускладнити ситуацію. Оскільки не можна було просто проігнорувати резолюцію, якою нам було надано повноваження, ми заявили, що «її реалізацію потрібно тимчасово відкласти». І наша робота пішла в зовсім іншому напрямку, який завершився укладанням Таіфських угод і закінченням громадянської війни.

Це те, що я іноді називаю «навігацією на око». Це зовсім не означає, що ніякого планування чи підготовки не потрібно. Громадянська війна в Лівані вирувала понад 15 років (дехто стверджує, що 17), і ніхто не міг би посприяти врегулюванню такої складної проблеми без ґрунтовного розуміння ситуації. Також ніхто не міг би з’явитися в Бейруті без достатньої кількості ідей про те, як підходити до цього завдання. Але незалежно від того, наскільки добре підготовленою вважає себе людина, незалежно від того, наскільки довго та наскільки добре вона працювала над підготовкою місії, незалежно від того, скільки резолюцій — зобов’язуючих чи інших — видано на підтримку цих зусиль, життєво важливо, щоб хтось особисто все бачив і чув, та був готовий адаптуватися до реальних фактів на місцях. Іншими словами, розпочніть свою місію з якомога більшої кількості інструментів. Візьміть усі карти та схеми, які зможете дістати, і уважно вивчіть свій маршрут. Однак, якщо побачите, що існують перешкоди, не вказані на ваших картах, не довіряйте сліпо картам та не ігноруйте того, що бачите на власні очі.

Більшість «фасилітаторів діалогу» мого покоління навчилися мистецтву підтримки діалогу, роблячи це на практиці. За роки активної участі у зближенні «конфліктуючих сторін», переконанні їх сісти за стіл переговорів і почати поетапно вибудовувати спільний порядок денний, сформувався глибокий досвід, що функціонує як надійний інструмент. Однак діалог — це ще й дисципліна, основні правила та уроки якої можна засвоїти та широко розповсюджувати. Процес навчання можна скоротити, якщо ми будемо повністю усвідомлювати, що не існує загальних універсальних моделей, і що діалог повинен бути адаптований до кожного конкретного національного та культурного контексту, який повністю належить тим, хто має бути його кінцевими бенефіціарами.

Результат реального процесу діалогу рідко коли може бути передбачуваним. Навіть найбільш послідовне застосування отриманих уроків не слід сприймати як гарантію успіху. Це стосується всіх політичних процесів, що включають безліч учасників і відбуваються в багатогранному контексті, який швидко змінюється. Діалог насправді є великою мірою політичним процесом: з одного боку, він відображає реальні факти і має мету — шукати відповіді на цілком конкретні соціальні або політичні вимоги та скарги. Але з іншого боку, на нього впливає й більш делікатна та невловима «хімія» людських стосунків.

Розуміння як політичних підстав (глибоко вкорінених образ), так і людських стосунків, які часто розмивають і спотворюють картину (але можуть також, коли їм це дозволяється, нести несподівану позитивну енергію) є вирішальним для створення «ситуації діалогу», яка каталізує прогрес і дозволяє подолати розрив.