У вересні 2004 року вісім невеликих груп молодих зімбабвійців зібралися, щоб розпочати процес діалогу.3 Відповідно до мети організаторів процесу — зменшити ступінь залучення молоді до політичного насильства, кожна група представляла один з восьми виборчих округів міста Хараре, де в більшості таке насильство мало місце. Склад груп був приблизно збалансованим з точки зору представництва чоловіків та жінок, а також ключових молодіжних організацій — політичних, релігійних, рекреаційних (спорт та мистецтво) та студентських груп. Всі учасники були визнаними лідерами цих груп, і разом представляли широкий спектр політичних поглядів.

Процес розпочався з орієнтаційних сесій, на яких учасники обрали дві з переліку можливих тем (безробіття, ВІЛ/СНІД, роль молоді в державному будівництві, політична терпимість, надання публічних послуг) та встановили базові правила, якими вони будуть користуватися, щоб забезпечити нейтральне середовище, в якому їхні розмови можуть бути відкритими. Ці сесії супроводжувалися дводенними «стартовими» виїздами за місто, які включали рекреаційні заходи та заходи з консолідації команд, а також обговорення питань. Після такого початку кожна група продовжувала щомісячні зустрічі тривалістю по пів дня в місцевих громадах. У кожній групі була команда модераторів — один, обраний з числа молодих учасників, і один активіст місцевої організації громадянського суспільства, — які проходили навчання та постійні тренінги з організації та сприяння діалогу.

Серед запропонованих питань найбільш актуальними були безробіття та ВІЛ/СНІД: кожна група обрала одну з двох, а три групи обрали обидві теми для обговорення. У початкових дискусіях учасники обговорювали проблеми обережно та поверхнево, дбаючи про те, щоб не викривати своїх політичних зв’язків чи поглядів, а також не пропонувати безпосереднього вирішення таких складних соціальних питань, як ВІЛ/СНІД. Однак, по мірі того, як діалоги тривали, учасники почали говорити більш відкрито і формувати стосунки попри свої відмінності. В одній групі після того, як учасники спочатку висловили загальний острах перед тестуванням на ВІЛ, вони всі погодилися пройти тестування до наступної щомісячної зустрічі. Інша група спрямувала своє спільне роздратування постійною відсутністю можливостей працевлаштування в організацію дослідницького проекту з вивчення впливу безробіття на різні частини їхньої громади. Ще в одній групі учасники з різних кінців політичного спектру розпочали зустрічатися між собою поза «безпечним простором» процесу діалогу.

Ця ініціатива щодо розширення можливостей молоді Зімбабве ілюструє ключові аспекти успішних процесів діалогу. Вона мала позитивний вплив на проблему — занурення молоді в політичне насильство — шляхом зміни ставлення та поведінки в групі, яка репрезентувала різноманітність суб’єктів динаміки проблем. Учасники, які сприймали одне одного з підозрою та ворожістю, створили нові стосунки, засновані на взаємній повазі, взаєморозумінні та визнанні того, що їх об’єднують спільні проблеми та занепокоєння, незважаючи на їхні відмінності. Як окремо, так і групою, вони почали брати свої проблеми «у свої руки». Навички, отримані в процесі діалогу, та стосунки, сформовані в діалогових групах, допомогли їм взяти на себе більшу відповідальність за вирішення цих проблем. Наприкінці ініціативи з’явилися підстави вважати, що ці зміни матимуть стійкий вплив не лише на конкретну проблему політичного насильства, але й на широкий спектр питань, що стоять перед цими молодими людьми та Зімбабве в цілому.

Саме обіцянка таких важливих та надійних результатів, а також характер діалогу, що за своєю суттю вимагає участі, роблять цей підхід привабливим для інституцій, які є спонсорами цього Посібника, а також для багатьох інших, хто використовує та сприяє діалогу як засобу вирішення проблем глобального суспільства загалом та країн, що розвиваються зокрема. Приблизно за 15 років після закінчення «холодної війни» можливість таких підходів, а також потреба та попит на них значно розширились. Південна Африка, Польща, Чехія та Чилі стали прикладами успішного переходу від авторитарних до демократичних режимів. Боснія, Гватемала та Північна Ірландія заклали основи мирного майбутнього після багатьох років жорстоких конфліктів. Цей досвід дає натхнення та надію на те, що складні та спірні питання можна вирішувати, не вдаючись до застосування сили.

На міжнародному рівні концепції прав людини та людського розвитку виникли з метою посилення моральних вимог до всіх людей жити в мирі та брати участь у рішеннях, що впливають на їхнє життя. Наприклад, щодо економічного розвитку, лауреатка Нобелівської премії з економіки Амартія Сен наполегливо доводила, що широка участь та самовизначення є найефективнішими способами вирішення таких проблем, як безпросвітна бідність. «Політичні та громадянські права, особливо ті, що пов’язані з гарантуванням відкритих дискусій, дебатів, критики та інакомислення», — пише Сен, — «мають ключове значення у процесах формування обґрунтованого та обдуманого вибору».4

Для подальшого читання
Література на тему діалогу існує у великих обсягах, і цей обсяг зростає, що відображає підвищення рівня активності в цій сфері. Як точка входу в цю роботу, анотована бібліографія з 65 публікацій, що мають відношення до сукупності практик, відображених у цьому Посібнику, доступна в розділі «Документи Демократичного діалогу» в Навчальній бібліотеці за посиланням ncdd.org; openeuropeandialogue.org.

Саме в цьому контексті діалог — процес об’єднання людей для побудови взаєморозуміння та довіри попри різні відмінності, а також для досягнення позитивних результатів за допомогою розмови — перейшов у публічну сферу. Дедалі частіше люди та організації, які працюють задля забезпечення миру та прав людини, сприяння людському та економічному розвитку чи зміцненню демократичних інституцій, стали сприймати діалог як важливе доповнення як до переговорних, так і до політичних процесів, таких як конкуренція між політичними партіями, голосування та управління обраними представниками. Відповідно зросла кількість діалогових процесів, що відбуваються у всьому світі, і водночас зросла потреба у глибшому розумінні того, що таке діалог, коли він доцільний та як його зробити ефективним.

У цій частині Посібника розглядається перше з цих питань: що таке «діалог» як процес, який відповідає потребі та можливості більш широкої участі у публічній сфері — що ми називаємо демократичним діалогом? У главі 1.2 ми звертаємося спочатку до питання «Для чого потрібен діалог?» з точки зору суспільних потреб, які прагнуть задовольнити практики, що здійснюють діалог. У главі 1.3 представлено визначення діалогу, яке ґрунтується на розумінні практиків і має форму набору Керівних принципів. Нарешті, у главі 1.4 пояснюється, як на думку практиків діалог сприяє змінам на різних рівнях, що необхідні для впливу на суспільні потреби.