Практики діалогу — це люди, які прагнуть змін. Як описано в главі 1.2, змінами, яких вони прагнуть, можуть бути більший суспільний потенціал для співпраці, мирне вирішення конфліктів чи демократичне самоврядування. В якості альтернативи, вони можуть уявляти зміни як прогрес у боротьбі з різними соціальними негараздами, такими як бідність, нерівність, злочинність чи хвороби. Або вони можуть визначити зміни більш широко — як економічний чи гуманітарний розвиток. У цій главі розглядається питання, чому вони вважають, що діалоги (процеси участі з визначальними характеристиками, викладеними в главі 1.3 як керівні принципи) ефективні для здійснення таких змін.

Рівні змін

Як зазначав Бассам Нассер стосовно мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем 1979 року, офіційний договір поклав край збройному конфлікту — конкретна зміна, що мала велике значення. Але досягнення сталого миру, як стверджував Нассер, вимагатиме змін, які виходять за рамки офіційної домовленості між урядами, і зачіпатимуть серця та розум єгиптян та ізраїльтян. Подібним чином, розглядаючи тип підходу, який, можливо, буде ефективним у складній роботі з розбудови демократії, оцінювач проекту IDEA Гірт ван Вліт припускає, що цей підхід має бути здатним «сприяти складним процесам зміни ставлення, цінностей, режимів взаємодії...»80 Обидва ці зауваження висвітлюють фундаментальну ідею діалогової роботи: більш особистий, нематеріальний, але глибший рівень змін є важливим, щоб досягти сталого впливу на різноманітні складні суспільні виклики, які турбують практиків діалогу.

Багато хто використовує аналогію з айсбергом, щоб передати думку про те, що часто видимі характеристики сутності або явища є лише невеликою частиною його сукупності, і що важливо усвідомлювати ті аспекти, які ми не можемо побачити відразу. Ми використовуємо цю модель «айсберга змін», розроблену Катрін Койфер та Отто Шармером, щоб наголосити на тому, що видимі й невидимі зміни взаємопов’язані та часто взаємозалежні.81 На найглибшому рівні зрушення в почуттях і сприйняттях відкривають людям можливість змін.

Деякі з найбільш яскравих прикладів таких зрушень є наслідком діалогу між сторонами жорстоких конфліктів. Наприклад, Мінакші Гопінатх описала досвід своєї роботи в спірному районі Кашміра:

Я була із групою... «Жінок у безпеці, врегулюванні конфліктів та мирі» (WISCOMP). Ми [домовилися, що мусимо] перервати мовчанку щодо конфлікту в Кашмірі. Це були групи жінок, які завжди звинувачували одна одну, спільноту одна одної у своєму становищі. Наприклад, жінки-мусульманки в долині звинувачували в тому, що з ними сталося, індуїстську громаду. Індуси, які втекли з долини, звинувачували мусульман у тому, що вони вигнали їх з дому, в етнічних чистках тощо.

Але коли вони зібрались у безпечному місці, яке було [далеко] від їхнього найближчого оточення, і почали чути розповіді та біль одна одної, вони зрозуміли, що їхній біль не скасовує чужого болю. Іншими словами, обидві сторони переживають певний рівень знедоленості...

У той момент щось сталося, коли жінки, які слухали розповіді одна одної... Змінилася їхня міміка й жести, у кількох із них в очах з’явилися сльози, коли вони слухали, що сталося з колишніми супротивниками. Вони дізналися, що існує спільність людського досвіду. Я думаю, що це був дуже зворушливий поворотний момент... [Якщо] вони ніколи раніше не дивилися в очі одна одній, тепер [вони] почали визнавати присутність одна одної. І таким чином процес «іншості», який переклався на мову тіла, і ті слова на свій захист, які були [вживані] — все це почало танути. Не скажу, що вони обійняли одна одну, але мури антипатії [впали].82

Луїза Даймонд, співзасновниця Інституту багаторівневої дипломатії та Peace Company, наводить ще один приклад конфліктної ситуації — діалог, який вона вела в Боснії в 1996 році, відразу після підписання Дейтонського мирного договору.83 До діалогової групи входили молодий сербський солдат і літня боснійська мусульманка, що була «ніби сама мати-земля, що страждає, оплакує й каже: «Що ти зробив з чоловіками, які були в моєму житті?». Юнак наполягав на тому, що він воював лише тому, що був змушений, але жінка залишалася дуже розлюченою і ворожою по відношенню до нього протягом кількох днів семінару-діалогу. Однак одного разу солдат залишив групу, а потім повернувся з написаним віршем про власний біль і непотрібні страждання від війни.

Для подальшого читання Термін «ментальні моделі» походить із галузі організаційного навчання, в якій багато досліджень використання діалогу як інструменту організаційних змін. Щоб розпочати вивчення цієї роботи, див. Peter M. Senge et al., The Fifth Discipline Fieldbook, 2nd edn (New York: Doubleday, 2006); та William Isaacs, Dialogue: The Art of Thinking Together (New York: Doubleday, 1999).Ще один погляд на проекти за громадянським сценарієм, проаналізованим Койфер, див. Adam Kahane, SolVing Tough Problems: An Open Way of Talking, Listening, and Creating New Realities (San Francisco, CA: Berrett-Kohler, 2004).

«Це розтопило серце жінки», — каже Даймонд, і вони стали близькими друзями. Даймонд описала, як це зрушення вийшло за межі зміни почуттів, пережитих цими двома людьми, і змінило ситуацію в групі щодо сприйняття людьми конфлікту:

Ми повернулися до Боснії за три місяці, а потім знову за півроку і запитали людей, які були на тому семінарі: «Що найбільше врізалося в пам’ять, про що ви згадуєте?». 95% із них сказали, що ніколи не забудуть ту жінку та чоловіка, а також примирення, що сталася між ними. Це було чимось особистим для них обох, але для всіх інших в аудиторії і в більш широкому сенсі це було абсолютно символічним архетипом солдата, який насправді не хотів вбивати людей, і матері, що страждала, жертв війни.

Те, на що вказує Даймонд у цьому прикладі, це зміна «ментальних моделей» — основоположних припущень, які формують спосіб переживання людей та їхню інтерпретацію навколишнього світу. У цих двох конфліктних історіях зміну можна описати як перехід від ненависті та звинувачення своїх ворогів до розгляду самої війни як ворога з жертвами з усіх боків. Дещо інший приклад випливає з розповіді Філіпа Томаса про досвід діалогової роботи в Сальвадорі. За кілька місяців після завершення процесу діалогу один із учасників побачив по телебаченню, як поліція побила члена профспілки, який також брав участь у діалозі. Він негайно зателефонував другові, щоб сказати, що «це неправильно». Пізніше він розмірковував про те, що змусило його почуватися обуреним у цьому випадку, що було не схоже на сцени, які він бачив раніше. Він зазначив, що його зворушили не стільки особисті зв’язки з профспілковим лідером, скільки змінене сприйняття прийнятної поведінки в умовах демократії.

В аналізі трьох проектів громадянського сценарію — Mont Fleur у Південній Африці (1991–1992), Destino Colombia (1997–2000) та Visión Guatemala (1998–2000) — Катрін Койфер вказує на різні зміни ментальних моделей. Учасник Destino Colombia пережив «на особистому рівні... найпрекрасніше надбання... розуміти й обговорювати всі теми, не змушуючи нікого злитися і не вбиваючи один одного». Чорношкіра південноафриканка, яка за часів апартеїду «жила лише тим, що прийде завтра», почала застосовувати концепцію сценарію у своєму власному житті та обмірковувати, як «мої сьогоднішні дії... допоможуть мені здійснити мої мрії про майбутнє та про майбутнє моїх дітей».

Гватемалець переглянув свій погляд на історію своєї країни у відповідь на ретельно підкріплену документами розповідь професійного історика, одного з експертів, який брав участь у діалогах ініціативи Visión Guatemala.84

Люди дедалі частіше розуміють, що конкретні кроки до змін, такі як угоди та інші домовленості, конституційні реформи, політичні ініціативи чи законодавство, є необхідними, але часто недостатніми для подолання викликів, з якими стикаються суспільства. Щоб закріпитися, вони мають ґрунтуватися на більш глибоких змінах на особистому рівні, і саме тут діалог повинен відігравати особливу роль.

В результаті подібних змін люди дивляться на світ крізь іншу призму, і нова точка зору може мати значний ефект на їхні стосунки з іншими, на їхню поведінку та на той вплив, який вони мають у світі, індивідуально та колективно.

«Історії навчання» трьох проектів громадянського сценарію, на які спирається аналіз Койфер, дозволяють їй задокументувати ці наслідки.85 Наприклад, у Південній Африці коаліція учасників діалогу, включаючи консервативних білих бізнесменів та радикальних лідерів Африканського національного конгресу Нельсона Мандели, зібралися для просування бачення, яке випливало зі сценарію — бачення інклюзивної демократії та повільного, але стабільного економічного розвитку, який пішов би на користь усім. Так само в Колумбії та Гватемалі учасники діалогів встановили тривалі стосунки. Вони вважали себе мережею і об’єднували зусилля в проектах заради досягнення спільних цілей, які постали під час вправ із розробки сценаріїв. У Колумбії група бізнесменів об’єдналася, щоб створити фонд під назвою «Ідеї миру». У Гватемалі різні групи учасників Visión Guatemala спільно працювали над конституційною реформою, реформуванням національного університету та створенням науково-дослідного інституту з місією боротьби з бідністю.

Додаток 1 цього Посібника містить ще багато прикладів результатів діалогу, які охоплюють увесь спектр від нематеріального до конкретного, від невидимого до видимого. У сукупності вони передають картину, яка підтверджує аналогію з айсбергом — ці різні рівні змін, як правило, взаємопов’язані та взаємозалежні. Нікому не потрібен діалоговий процес, який стосується лише особистої трансформації, без конкретних результатів. Однак люди дедалі частіше розуміють, що конкретні кроки до змін, такі як угоди та інші домовленості, конституційні реформи, політичні ініціативи чи законодавство, є необхідними, але часто недостатніми для подолання викликів, з якими стикаються суспільства. Щоб закріпитися, вони мають ґрунтуватися на більш глибоких змінах на особистому рівні, і саме тут діалог повинен відігравати особливу роль.

Як це працює?

Основна динаміка змін у діалогових процесах передбачає набуття людьми певної точки зору на власні думки та процеси мислення, а також на те, як ці процеси мислення формують їхнє сприйняття реальності. Як зазначають Девід Бом, Дональд Фактор та Пітер Гаррет, у більшості випадків люди не мають такої точки зору: ми просто думаємо, не спостерігаючи за чинниками, такими як пам’ять, переконання, емоції та культура, які впливають на наше мислення:

Ми можемо усвідомлювати дії нашого тіла, коли вони насправді відбуваються, але нам, як правило, не вистачає такого вміння стосовно наших думок. Наприклад, ми не помічаємо, що на наше ставлення до іншої людини може глибоко вплинути те, як ми думаємо і ставимося до когось іншого, хто може мати певні схожі аспекти поведінки або навіть зовнішності тієї людини. Натомість ми припускаємо, що наше ставлення до неї виникає безпосередньо з її фактичної поведінки.

Проблема думки полягає в тому, що така увага, яка потрібна для того, щоб помітити цю невідповідність, видається рідко доступною, коли вона є найбільш необхідною... Діалог стосується забезпечення простору, в якому така увага може бути приділена.86

У цьому просторі імпульс для того, щоб помітити, як працюють власні процеси мислення, походить від того, що учасники отримують одне від одного. «Кожен слухач може надати у відповідь кожному промовцеві та решті групи свій погляд на деякі припущення та невисловлені наслідки того, що сказано разом із тим, що не сказано», — заявляють фахівці з групи Бома. Часто це усвідомлення приходить до слухача в процесі прослуховування чужої історії. Гал Сондерс описує це явище так:

Через діалог кожна група може почати розпізнавати почуття та сприйняття іншої. Жорсткість власного бачення послаблюється. Кожна група стає більш здатною слухати. У багатьох випадках розповідь особистих історій може зіграти життєво важливу роль, щоб спонукати людей звертати увагу на факти, які вони воліли б ігнорувати. Коли учасники змінюють власні картини реальності, вони можуть почати сприймати свою поведінку в минулому як контрпродуктивну.87

Практичне значення керівних принципів, викладених у главі 1.3, полягає в ролі, яку вони відіграють у створенні того «простору, в межах якого можна приділити таку увагу». Інклюзивність є базовим елементом. Це привносить у простір різноманітність точок зору, необхідних для того, щоб кинути виклик звичним способам мислення учасників. «Як мікрокосм більш широкої культури, діалог дозволяє виявити широкий спектр можливих взаємозв’язків», — пишуть Бом та його співавтори.

«Він може розкрити вплив суспільства на людину та вплив людини на суспільство. Він може відображати те, як приймається чи віддається влада, і наскільки поширеними є загалом непомічені правила системи, що становить нашу культуру».88

Див. Події діалогу: Створення безпечного простору, гл. 2.4.

Однак середовище повинно бути таким, щоб люди докладали зусиль і йшли на ризик ретельного вивчення своїх процесів мислення. Вони повинні відчувати, що ведуть розмову, яка має важливе значення — не просто побіжно, «для показу», або для досягнення цілей лише однієї сторони. Люди також потребують заохочення та підтримки, щоб розвивати або використовувати свої вміння висловлюватися, слухати, поважати інших та стримувати свої реакції, а також створювати безпечний простір, у якому вони можуть відкритися для навчання та розслабитися, щоб стати цілісною людиною, включно зі своїми емоціями. Нарешті, їм потрібен достатній час для того, щоб процес змін відбувся природним шляхом, своєчасно, і особливо для того, щоб учасники подолали свій природний опір змінам. Члени групи Бома застерігають, що бажані зміни не можуть бути вимушеними або заздалегідь визначеними. «Тим не менше», — кажуть вони, — «зміни відбуваються тому, що думка під спостереженням поводиться інакше, ніж думка без спостереження».

Деякі з найважливіших змін, зазначає Гал Сондерс, часто відбуваються в період між сесіями діалогу, коли люди встигають інтегруватися і попрацювати з новими точками зору, які вони отримали в процесі.89

«Зміни відбуваються [в процесах діалогу], тому, що думка під спостереженням поводиться інакше, ніж думка без спостереження»

Момент діалогу

Пояснення практиків щодо того, як відбуваються зміни в процесі діалогу, часто звучать як розповіді про знакові, проривні події, які переносять групи на вищий рівень розуміння. Це «моменти діалогу». Таким моментом стало пом’якшення серця боснійської жінки віршем молодого сербського солдата. У діалогах між кашмірськими жінками, описаних Мінакші Гопінатх, цей момент стався зі сльозами, викликаними історіями знедолення та страждань, розказаними жінками з ворожого боку.

Кейс OAS з діалогом Сан-Матео Істатан у Гватемалі, представлений у главі 3.2, описує такий момент та його результат:

У вирішальний момент переговорів сторони змогли поділитися між собою болем і стражданнями, спричиненими [36-річною громадянською війною в Гватемалі]. Вони говорили про шкідливі наслідки конфлікту в їхньому житті, громадах та в усьому місті. Ця чесність розкрила почуття та вчинки багатьох людей у конфлікті та громадянській війні, але обмін думками не призвів до патової ситуації або переривання процесу. Натомість участь у відкритому середовищі породила Угоду про співіснування, оскільки кожна сторона визнала і прийняла, що війна спричинила страждання обох сторін.

Часто практики описують, як одна людина викликає момент діалогу, прориваючись крізь ввічливу розмову, щоб говорити чесно, ризикуючи бути емоційно вразливою або озвучуючи цінності, що закликають до нашої спільної гуманності. Постійна представниця ПРООН Сесіль Моліньє згадувала про такий вчинок учасника діалогу у Мавританії щодо Цілей розвитку тисячоліття, представленого у главі 3.4. Представник правозахисної організації, яка ще не була визнана як юридична особа, перебував у колі діалогу з низкою чиновників високого рівня, будучи вперше в житті в такому середовищі. «Він говорив помірковано», — згадувала Моліньє. «Він сказав, що захищає не просто чорношкірих рабів, а всіх людей, які були безпомічні і яким нікуди було дітися. Він сподівався, що люди, які мають владу, допоможуть йому допомагати їм». Цей чоловік спричинив зрушення в групі, тому що «вони відчули, що він справді щирий. Було багато подібних моментів, коли люди ставили захисні рамки». Саме такі моменти, зазначала Моліньє, і змусили діалог діяти.90

Польові дослідження, проведені в середині 90-х років у рамках Проекту діалогу в Массачусетському технологічному інституті, підтверджують практичну мудрість цих пояснень того, як відбуваються зміни. Проаналізувавши стенограми сотень годин бесід, дослідницька група дійшла висновку, «що діалог існує не стільки в обміні словами та ідеями, скільки у фундаментальних зрушеннях у напрямку розмови». Ці зрушення відбулися, як зазначили члени групи, коли «певні люди, поодинці та разом, виявилися каталізаторами групи в напрямку суті, [або коли] певні дії фасилітатора допомагали групі бачити власну спільну ситуацію та разом рефлексувати».91

Ці «ключові епізоди» або поворотні моменти мають вирішальне значення для впливу, який вони чинять на людей та групу діалогу. Звертаючись до драматичного моменту в діалогах Visión Guatemala, інтерв’юйований сказав історику проекту, що в результаті цієї події «група отримала можливість говорити відверто. Стало можливим говорити, не засмучуючи іншу сторону. Я вважаю, що це допомогло створити сприятливу атмосферу, в якій можна висловити, якщо не істину, то власну правду кожної людини». Через дев’ять років після завершення процесу громадянського сценарію Mont Fleur історик у сфері навчання виявив в інтерв’ю, що кілька учасників «запам’ятали точні дати та час змін у їхньому мисленні». Значною мірою праця діалогу, описана в частині 3, має на меті створити підґрунтя для моментів із таким ефектом.92

Від особистих змін до суспільних

Відчуття нагальної суспільної потреби, що рухає більшість діалогової роботи, робить перетворення змін на індивідуальному рівні на зміни на суспільному рівні надзвичайно важливим. Проте потрібно пройти ще довгий шлях до документування та розуміння взаємозв’язку між цими двома рівнями впливу. На даний момент, виходячи з матеріалів, зібраних для цього Посібника, важливими видаються два мотиви.

Впливи зрушень у ментальних моделях. Модель айсберга наочно представляє пояснення, яке дають більшість практиків про те, як глибокі зміни в ментальних моделях, почуттях та сприйняттях, що відбуваються «нижче за лінію води», створюють основу для змін, які є більш конкретними та видимими. У новому мисленні, стосунках, зв’язках і поведінці, що виникають із діалогів, практики бачать зміни на індивідуальному рівні, які можуть обернутися більшими наслідками, відповідно до того, що описала Койфер у своєму аналізі трьох процесів громадянського сценарію. Розповіді практиків про моменти діалогу рясніють яскравими прикладами зрушень, що відбулися, і багато позитивних результатів, про які повідомляється у кейсах, що ілюструють цей Посібник, випливають із цих ключових зрушень. Наприклад:

• сільські та міські групи у зруйнованому війною регіоні Гватемали, знаходять креативні шляхи подолання перешкод та створюють муніципальний уряд, який відповідав би інтересам усіх93
• антагоністичні політичні партії Панами, які погоджуються брати участь у виборах, виходячи з того, як і наскільки кожна з них реалізовуватиме спільний національний порядок денний94
• коаліції колишніх ворогів співпрацюють для просування програми демократичних реформ у Буркіна-Фасо95
• колишні революціонери-марксисти та консервативні підприємці разом просувають спільне бачення справедливого, сталого економічного розвитку в ПАР.96

Хоча більшість із цих кейсів стосуються переважно освічених еліт, такі зміни, як підвищення здатності до мирного врегулювання конфліктів та активна участь в урядуванні, також відомі в діалогах спільнот, таких як OAS у Гватемалі та Interpeace у Руанді. Рамон Добон вказує на досвід Латинської Америки у бюджетному процесі з забезпеченням широкої участі. У Перу, зазначає він, закон, що вимагає залучення громадян, сприймався мерами міст як загроза, хоча процес участі стосувався лише 20 відсотків бюджету. «Вони спочатку були проти — вони втратять владу; це був би безлад. І спочатку справді був безлад, і кожен захищав власні інтереси». Однак зараз процес почав працювати добре, оскільки обидві сторони розвинули в собі здатність до співпраці. Добон перефразовує слова одного мера: «Тепер громадяни підтримують рішення, які було прийнято. Урядування відбувається краще, і якщо щось не спрацьовує так, як усі думали, люди це розуміють, а не просто звинувачують мене».97 У цьому місті сукупна зміна поглядів як громадян, так і мера фактично створила новий соціальний договір про управління міськими справами за принципом співпраці.

Ефект від результатів. Приклад Добона підкреслює ще один спосіб, у який ефект процесів діалогу може досягти суспільного рівня — позитивний ефект позитивних результатів. З одного боку, мер зазначає, що рішення, прийняті колективно в процесі бюджетування із забезпеченням широкої участі, є «кращими», ніж тоді, коли він їх приймав у звичайний спосіб. З іншого боку, люди сприймали результати — і хороші, і не дуже хороші — тому, що відчували належність до процесу прийняття рішень і самих рішень. Подібним чином, історія діалогу у Мавританії щодо Цілей розвитку тисячоліття, представленого в главі 3.3, наголошує на формуванні «критичної маси» громадян, що «дізналися про діалог як інструмент для конструктивних і плідних дискусій на різні теми», як на значному кроці до побудови «міцної основи культури управління з широкою участю».

У довгостроковій перспективі практики передбачають, що в міру того, як процеси діалогу підтверджують свою цінність і поширюються, дедалі більше людей отримуватимуть позитивний досвід діалогу та сприйматимуть його як бажаний підхід для вирішення будь-якої складної суспільної проблеми. Наприклад, Рагнар Енгебю говорить про створення потенціалу для «стійких суспільств», які можуть співпрацювати в процесі вирішення будь-яких проблем, які можуть виникати.98 Подібним чином Кармело Ангуло, на той час представник ПРООН в Аргентині, описує «діалогову демократію», в якій діалог є домінуючим способом дії на всіх рівнях урядування.99

Зі сфери дорадчої демократії Філіп Томас надає перелік із десяти позитивних результатів, які випливають з успішних процесів за участі великої кількості простих громадян у публічному обговоренні:100

• подолання розриву між «експертами» та громадськістю
• перехід від спотвореного, спрощеного розуміння до виявлення та прийняття складності суспільних викликів
• встановлення вищих стандартів публічного дискурсу
• перенесення фокусу з конкуруючих інтересів на загальне благо
• посилення здатності громадськості до обґрунтованого прийняття рішень
• винесення цінностей на обговорення та прийняття рішень
• підвищення почуття дієвості громадян
• зміцнення зв’язків між громадянами, питаннями, інституціями та політичною системою
• покладання відповідальності за державну політику на громадськість
• створення можливостей для трансформаційного навчання та системних змін.

Висновок

Кінець «холодної війни» ознаменував у світі початок періоду великої надії та оптимізму щодо того, що країни, які перебували великою мірою під зовнішнім управлінням як сателіти тієї чи іншої наддержави, зможуть почати визначати власні курси; і що пересічні громадяни зможуть почати відстоювати свої права та потреби на публічній арені. «Кінець авторитарних режимів після «холодної війни» відкрив шлях для нових підходів знизу», — зауважує Спеціальний представник Генерального секретаря ООН у Судані Ян Пронк. «Зміна режиму могла відбуватися без насильства. Середні шари між низами та елітою — громадянське суспільство та бізнес — можуть почати відігравати нову роль. Вони також можуть брати активну участь в ідеях та порушувати такі питання, як гендер та навколишнє середовище. Це була чудова нова можливість, як на практиці, так і в теорії».101

Однак після більше ніж 15 років на національному та глобальному рівнях спостерігається значне розчарування щодо тієї міри, в якій продовжує існувати «старе вино в нових міхах»: демократичні структури досі працюють за традиційними правилами та звичками старих еліт — політика влади «згори вниз». Масив проблем, які видаються нерозв’язними, що представлений у главі 1.2, свідчить про конкретні результати цієї моделі звичного ведення справ, що розчаровує. Безумовно, надихаючі приклади змін існують. Але існує й нагальна потреба у змінах, які мають бути глибшими, ширшими та більш сталими, якщо обіцянка про закінчення холодної війни має бути виконана.

Цей Посібник і сукупність практик, на які він спирається, представляють відповідь на цю потребу, що зосереджена не на якомусь одному питанні чи конкретній структурі, а на процесі вирішення широкого кола питань та діяльності в різних структурах з метою отримання більш позитивних результатів. У частині 1 визначено процес, який ми називаємо діалогом, і викладено розуміння потреб, які він задовольняє, як він працює і чого він може досягти, на основі концептуальних конструкцій та практичного досвіду людей, які його використовують. Частина 2 вдається до деталей процесів діалогу, щоб запропонувати вказівки щодо вивчення, дизайну, запуску та здійснення ініціативи, знову ж таки спираючись на накопичений досвід та мудрість практиків. У ній також розглядаються деякі проблеми, з якими стикаються люди при виконанні цієї роботи. Частина 3 представляє огляд широкого кола діалогових ініціатив та трьох поглиблених кейсів, щоб далі зміцнити розуміння читача у галузі практики.